Виділяють чотири рівні стану слуху:
1. Слух у межах вікової норми: дитина реагує на весь набір немовленнєвих звучань (шарманка, брязкальце, дудка, гармошка, барабан), голос розмовної гучності на відстані 3-5 м. Реакції на тональний сигнал відзначаються в усьому діапазоні досліджуваних частот за інтенсивності 50-80 дБ. Діти старше тримісячного віку здатні локалізувати джерело звуку в просторі праворуч, ліворуч, ззаду.
2. Приглухуватість: дитина також реагує на всі пред’явлені стимули, але відстань, з якої відмічаються реакції, нестабільна, в однієї й тієї самої дитини вона змінюється в межах 0,5-5м. При цьому на максимальній відстані сприймаються, як правило, звучання з найбільш вираженими низькими частотами (барабан). Діти здатні локалізувати джерело звуку, коли стимул пред’являється з відстані не менше ніж 1м. Незначна частина приглухуватих дітей реагує на голос розмовної або підвищеної гучності з відстані 0,3- 1,5 м. Тональний сигнал сприймається в діапазоні до 4,0-6,0 кГц за інтенсивності 55-100 дБ; напрямок цих сигналів не визначається.
3. Значна приглухуватість: дитина сприймає обмежений набір немовних звучань (барабан, гармошка, дудка). Відстань, з якої дитина реагує на різні звучання, нестабільна і коливається від 0,1-0,3 м при сприйнятті високочастотних стимулів до 2-5 м при сприйнятті середньо- і низькочастотних. Дитина здатна локалізувати ті звуки, які відчуваються нею на відстані не менше 1 м. Більшість дітей не реагують на голос розмовної та підвищеної гучності. Тональний сигнал сприймається в обмеженому діапазоні частот (до 2,0 кГц) за інтенсивності 60-100 дБ і не локалізується.
4. Глухота: дитина реагує на дуже обмежений набір звучань (в основному, на барабан). Відстань до джерела звуку може бути і великою до 2,5-5 метрів. Звучання голосу глухі діти не сприймають. На тональний сигнал реагують лише в діапазоні 0,5- 1,0 кГц за інтенсивності 70-100 дБ. Локалізувати джерело звуку діти не в змозі.
У практичній роботі нерідко зустрічаються діти, у яких реакції на ту чи іншу групу стимулів не узгоджуються між собою. Це пояснюється віковими та індивідуальними особливостями дитини, її соматичним станом, специфікою уваги. Багато дітей бувають настільки захоплені новим оточенням та іграшками, що не відповідають навіть на повітряний струмінь і дотики.
Однак, незважаючи на значні досягнення в галузі ранньої діагностики порушеної слухової функції, більшість дітей лише наприкінці раннього віку (до двох-трьох років, а іноді й пізніше) починають одержувати цілеспрямовану корекційну медико-педагогічну допомогу в закладах охорони здоров’я та освіти.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ПОРУШЕНЬ СЛУХУ В ДІТЕЙ.
Глухі діти.
Рання глухота різко обмежує можливість дитини до оволодіння мовою. Оскільки потреба в спілкуванні не може бути реалізована через мовлення, глуха дитина шукає інші способи і засоби спілкування за допомогою предметів, дій. Вона оперує наочними образами, здатна малювати, ліпити, створювати за зразком модель із конструктора (що насамперед відрізняє її від розумово відсталої дитини).
Глухий малюк, як правило, звертається до вимушеної форми спілкування – міміки та жестів. Жестове мовлення ґрунтується на системі жестів, кожен з яких має своє значення і може застосовуватися у вузькому колі людей, які володіють системою її знаків.
Слабочуючі діти.
У разі вродженої приглухуватості, вчасно не діагностованої, до кінця 1 року життя дитини знижується інтенсивність передмовленнєвих дій, що вже виникли (гуління, лепет). Така дитина майже не засвоює мовленнєвих навичок і переходить на мову жестів.
Виникнення приглухуватості в домовленнєвий період спричиняє значне мовленнєве недорозвинення, після формування мовлення – не обмежує його розвитку, але проявляється в характерних особливостях:
1) бідність словникового запасу поєднується з неправильним засвоєнням і вживанням нових понять (дитина легко змішує предмети й дії, близькі за звучанням слова: пила-пиляє, пляшка – булка, гребінка – дитина тощо);
2) спотворення слів (від змішування звуків: дзвінких із глухими (собака – “сапака”), твердих із м’якими (дядько – “дада”) до грубого спотворення, коли від слів залишаються тільки контури (вмиватися – “муванті” та ін.);
3) недоговорювання слів;
4) порушення граматичної будови мови (пропускають члени речення, частіше прийменники, неправильно змінюють слова);
5) змазаність артикуляції та невиразність дикції.
Пізньоприглухуваті діти.
Без спеціального виховання і навчання діти, які втратили слух у віці 3-5 років, до вступу до школи опиняються майже без мови, зберігши лише невеликий, спотворено вимовний запас слів. Глухота, що виникла на більш пізньому етапі, особливо при вже сформованих навичках письма і читання, не порушує словникового запасу, але спричиняє характерні труднощі вимови (порушення модуляції голосу, неточна артикуляція звуків, слабка звучність, невиразність, помилки у словесному наголосі та закінченні слів).
У слабочуючих і навіть глухих дітей, які не мають додаткових відхилень у розвитку, за цілеспрямованої корекційної роботи, розпочатої з перших місяців життя, можна максимально зблизити не тільки рівень загального, а й мовленнєвого розвитку з віковою нормою.
Фахівці розрізняють кондуктивні та сенсоневральні порушення слуху.
При кондуктивних порушеннях внутрішнє вухо людини функціонує нормально. У цьому разі проблема виникає в зовнішньому або в середньому вусі, найчастіше має тимчасовий характер і виліковна. Це, наприклад, запалення середнього вуха (отит), утворення сірчаних пробок, аномальна будова зовнішнього і середнього вуха (відсутність або недорозвинення вушних раковин, заростання слухових проходів, дефекти барабанної перетинки тощо), чужорідні тіла у вусі тощо.
Сенсоневральні порушення слуху пов’язані з ураженням внутрішнього вуха. На жаль, цей тип порушень має незворотний характер, за яких сучасна медицина відновити нормальний слух не в силах. Нині проводиться лише підтримуюча терапія, певні профілактичні заходи, слухопротезування (підбір індивідуальних слухових апаратів) і тривала систематична педагогічна корекція.
ПРИЧИНИ стійких необоротних порушень слуху:
– спадкові захворювання, що супроводжуються ураженням слухового аналізатора,
– вірусно-інфекційні захворювання матері під час вагітності (краснуха, грип, герпес, токсоплазмоз, цитомегаловірус), токсикози вагітності, особливо в разі їх виникнення в перші 3 міс. вагітності,
– застосування лікарських препаратів з ототаксичною дією (антибіотиків стрептоміцину, канаміцину, гентаміцину тощо, фуросіміду, хініну), які призначають матері під час вагітності або дитині в ранньому віці,
– родова травма, асфіксія новонародженого,
– недоношеність (пологи раніше 32-го тижня вагітності) та/або вага при народженні 1500 г,
– дитячі вірусні та інфекційні захворювання (менінгіт, енцефаліт, скарлатина, важкі форми паротиту, кору, ускладнення грипу),
– гострі та хронічні запальні процеси слухового апарату дитини,
– черепно-мозкові травми дитини.
Крім того, приблизно в 30% випадків причину порушення слуху встановити не вдається.
Тому, якщо в анамнезі мами і дитини є будь-які з перерахованих можливих причин порушень слуху, і особливо – якщо в сім’ї були або є випадки приглухуватості, батькам варто самим проявити ініціативу і якомога раніше звернутися до фахівців для проведення повного обстеження слуху дитини.
На спеціальних заняттях із розвитку мовлення робота ведеться в таких напрямах.
1. Розвиток мовленнєвої здібності дітей: сенсорної основи сприйняття словесної мови (зорового, слухо-зорового, тактильно-вібраційного); наслідування предметних і мовленнєвих дій дорослого; уміння застосовувати у спілкуванні будь-які засвоєні мовленнєві дії та засоби; уміння співвідносити усне, письмове слово із позначуваним змістом.
2. Формування різних видів мовленнєвої діяльності (говоріння, читання, письма, слухо-зорового сприйняття, дактилювання, слухання) відповідно до завдань мовленнєвої комунікації.
3. Відпрацювання змісту ключових тем і мовленнєвого матеріалу, згрупованого за цими темами і пред’явленого в різних умовах практичної діяльності та ситуаціях спілкування.
4. Спеціальні мовні спостереження з метою оволодіння значеннями засвоєних слів, відпрацювання звуко-буквеної структури або граматичної форми слів у структурі цілих речення (чотири типи логічної фрази: запитання, спонукання, повідомлення, заперечення).
